1. В уявленні нинішньої команди Трампа ми – “сектор Гази”, тоді як Росія — це Ізраїль. Це пояснює багато — особливо бажання давити саме на Україну, а не на Росію. Виходячи з цієї їх логіки, треба мати розуміння, які аргументи їм приводити, аби вивести з абсолютно хибного розуміння. Справа важка, але не безнадійна.
2. Віткофф масштабує російський пропагандистський трюк, що “більше Росії” вже нічого не треба, окрім чотирьох-пʼяти регіонів, які вона вже забрала. Тут би йому розповісти, як починалась “анексія” Криму. А ще краще — нагадати останні погрози Путіна про Одесу.
Те, що РФ стратегічно хоче підкорити всю Україну, не наша хвора уява, а якраз чітке розуміння намірів ворога. Ми вже мали прецеденти — коли раніше Москва заявляла, що Криму і Донбасу їй буде достатньо. А потім у 22-му посунула на столицю, сподіваючись на бліцкриг.
А ще Віткоффу можна порадити прочитати свіже інтервʼю Владислава Суркова у французькому журналі L’Express, який чітко артикулює бажання Москви: “У Русского мира границ нет. Русский мир везде, куда в той или иной мере проникает культурное, информационное, военное, экономическое, идеологическое, гуманитарное влияние России. То есть, на всех континентах”.
Так, Сурков зараз не в найближчому оточенні Путіна, але він досі вважається головним ідеологом “путінізму”, який сповідує керівний режим. І його слова — це переконання, що на цьому етапі Росія йде до своєї мети (“главное – не надорваться”). Переконаний, що Путін мислить приблизно так само.
3. Нам стане важче вести діалог з американцями, оскільки Штати в цьому випадку втрачають роль арбітра, а перетворюються на частину гри однієї зі сторін, у якій бачать більше перспектив. Вони завʼязані на економічному прагматизмі. Віткофф — у першу чергу бізнесмен, а не геостратег, усі ці політичні шахи та шахівниці для нього незрозуміла матерія. А гуманітарний аспект про вигодонабувача-агресора і жертву нападу взагалі не є частиною його ціннісного світу. Тому грати на емпатичних речах не вийде.
4. Трампу готують роль Чемберлена 2.0. Його ведуть до оголошення миру, який, як показує історія, буде порушений одразу, як тільки РФ отримає хоч рік перепочинку. Але і до цього треба дожити, бо оте сурковське “главное — не надорваться” може зіграти з Москвою злий жарт. Росіяни з останніх потуг надувають щоки, ще більше включають тиск — і от у цьому є всі перспективи зробити помилку (а, відповідно, у нас в якийсь із цих місяців може зʼявитися вікно можливостей).
5. Нам треба Європа. Частині Європі потрібні ми. І це зараз єдина (хоч і хитка) опора, яка може нас підсилити у переговорах. Без зайвих ілюзій, звичайно, нам треба розпочати тристоронній діалог у форматі Україна — Європа — США, бо інший трикутник, який ми маємо сьогодні, виглядає, на жаль, для нас не перспективно.
Підсумовуючи. Кожен раунд переговорів щодо миру буде підштовхувати нас до швидких реакцій. І тут нам треба демонструвати витримку. Бо час і наша армія — це поки що єдине, чим ми здатні грати.
Про автора. Віктор Шлінчак, голова правління Інституту світової політики
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
