На четвертий рік кривавої війни в Україні здається, ніби кінця цьому жаху не буде ніколи. Припинення безглуздого братовбивчого протистояння чекають не тільки численні росіяни та українці, але й люди в усьому світі.
Та чим більше ми вивчаємо фронтові доповіді та відомості про безрезультатні переговори, тим міцніше відчуття, що доля цієї війни вирішиться не стільки на місцях боїв, скільки через політичну долю однієї певної особи.
Саме з цієї причини багато хто з нас все частіше ставить питання – коли ж, нарешті, і за яких обставин обвалиться авторитарний путінський режим?
Впевненої відповіді на це запитання не дасть, звісно, ніхто, окрім конспірологів і шахраїв. Однак ми можемо застосувати наукові знання: які варіанти розвитку подій статистично більш імовірні. Порівняльна політологія описала та проаналізувала безліч прикладів того, як автократії виникали, розвивалися та зникали. Дослідження, що спираються на великі масиви інформації про авторитарні режими, подібні до путінського, показують, що попри специфічні декорації кожного з них, найбільш поширені сценарії їхньої загибелі вписуються в обмежений набір базових закономірностей.
Найчастіше доводиться чути про наступні основні загрози, нібито здатні повалити авторитарну путінську диктатуру:
- поразка у війні з Україною;
- економічна криза;
- державний переворот через розкол російських еліт;
- народне повстання – або збройне, або у формі ненасильницького протесту.
Давайте ж за допомогою фахової наукової літератури простежимо, з якою частотою і за яких умов спрацьовує кожен з цих тригерів, і спробуємо зрозуміти, який з можливих сценаріїв застосовний до сучасної путінської Росії.
Визначити «можливості» певного чинника нам допоможе фундаментальна праця науковців авторитарних систем В. Л. Дьюве, К. Х. Кнутсена і Т. Віга Patterns of Regime Breakdown since the French Revolution («Закономірності розвалу політичних режимів з епохи Французької революції»). У червні 2018 р. вони презентували науковому співтовариству робочий документ під назвою « Historical Regimes Data » (англ.«Історична база даних політичних режимів», HRD ) – укладене ними досьє емпіричного матеріалу, зібраного для наукової роботи. HRD являє собою унікальну базу даних, що охоплює період з 1789 по 2016 рр. і детально описує принципи кодування ключових змінних, пов’язаних із припиненням політичних режимів.
Поразка в агресивній зовнішній війні
Військова невдача – здавалося б, класичний замах на легітимність того, хто сидить на багнетах автократа. Однак HRD хоч і виділяє міждержавну війну в окремий тип причин трансформації авторитарних режимів, але відводить на її сукупну частку не більше 5% від усіх випадків. До цього типу відноситься, наприклад, революція 1905 р. в Росії (після поразки у війні з Японією), що змінила суспільно-політичний устрій Російської імперії, але залишила при владі царя Миколи II .
Якщо ж ми перемістимо акцент з деформації політичного режиму на повалення самого диктатора, то картина стане ще скромнішою. У глобальному наборі даних про зміну правителів з 1950 р. відмічено лише 24 такі випадки (3,1%). Наприклад, США скидали військовим шляхом Мохаммада Моссадика в Ірані (1953), талібанський режим Мухаммеда Омара в Афганістані (2001), Франція усувала Жана Беделя Бокассу в Центральноафриканській Республіці (1979), СРСР виводив з гри Імре Надя в Угорщині (1956) і Юмжагийна Цеденбала в Монголії (1984), а також підтримував зміну влади в Афганістані (1980-ті рр.).
У всіх цих випадках держава-супротивник була набагато більшою і сильнішою, ніж автократична.
Таким чином, ймовірність того, що Збройні Сили України зможуть повалити Путіна, на жаль, статистично незначна.
Інше значне порівняльне вивчення, здійснене Б. Геддесом, Дж. Райтом та Е. Франц у 2014 році, відносить іноземне вторгнення до категорії так званих «змушених переходів» поряд з державними переворотами та збройними повстаннями. Серед помітних прикладів – Домініканська Республіка (1965), Афганістан (2001), Ірак (2003) та інші. Проте в їхній праці точна частка режимів, які загинули виключно від зовнішньої поразки, не виводиться. Ці автори підкреслюють багатофакторність явища краху авторитарних режимів і тому не виділяють жодної причини як безумовно панівної.
Статистичні моделі, що включають змінну War Defeat (англ. «воєнна поразка»), чітко демонструють, що невдачі на полі бою дійсно призводять до зниження легітимності диктатора, завдяки чому все ж підвищують вірогідність його усунення від влади за допомогою інших сценаріїв, тоді як War Victory (англ. «перемога у війні») очікувано захищає узурпатора від подібного розвитку подій.
Іншими словами, лихо на фронті теоретично здатне відкрити вікно можливостей для повалення режиму. Однак пройти через це вікно найчастіше вдається лише внутрішнім гравцям, а не іноземним танкам. Тому логічно очікувати, що для путінської Росії навіть найкатастрофічніший сценарій розвитку подій на українському фронті стане лише умовою зміни режиму, але не його поштовхом.
Що ж ще повинно статися за наявності цієї умови? Давайте розбиратися далі.
Економічні кризи
Економічна буря зазвичай б’є по автократії як мінімум з трьох боків.
- По-перше, вона позбавляє населення прибутків і створює соціальну напругу, штовхаючи людей на вулиці.
- По-друге, вона спустошує скарбницю, позбавляючи тирана фінансових важелів для підкупу корумпованих еліт та оплати послуг силового апарату.
- В підсумку, по-третє, власне падіння економіки демонструє низьку дієздатність держуправління, стаючи помітним показником виснаження ресурсів самодержавства та подаючи таким чином заклик до дії всім тим, хто прагне змінити несприятливі тенденції.
Тому глибокі спади та іншого роду економічні потрясіння насправді збільшують ризик зміни влади. Проте, як свідчить практика, такий сценарій реалізується лише виключно у поєднанні з іншими чинниками. Чудові приклади цьому – сучасні Північна Корея, Іран, Куба та інші подібні їм держави, де люди десятиліттями існують у тотальній бідності без базових зручностей, але скидати свої режими не поспішають. Не лише тому, що, харчуючись роками однією капустою, складно накопичити сили для боротьби з тиранією, але й тому, що окрім катастрофічного стану економіки жодних інших об’єктивних причин для повстання там поки немає.
Тим не менш В. Л. Дьюве, К. Х. Кнутсен і Т. Віг (2020) дійшли висновку, що лише два чітко виражених фактори — низький ВВП на душу населення та негативне зростання економіки — майже вдвічі збільшують ймовірність краху влади через державний переворот або збройне повстання. При цьому керована «реорганізація» зруйнованої економіки самим авторитарним режимом — здавалося б, інтуїтивно зрозумілий для диктатора крок — насправді трапляється значно рідше, ніж ми можемо припустити. Більш свіжий аналіз В. Л. Дьюве та К. Х. Кнутсена (2024) однозначно пов’язує економічні рецесії з держпереворотами та суворими внутрішньоелітними потрясіннями, а не з лібералізацією економічних підходів з боку «збанкрутілого» диктатора.
Сам собою, зрозуміло, виникає питання – наскільки глибоким повинен бути економічний спад, щоб створити непереборні труднощі узурпатору влади? Д. Таннеберг, К. Штефес і В. Меркель, які зафіксували у 2013 р.
безпосередній зв’язок між труднощами в господарстві та ймовірністю держперевороту, вважають каталізатором не глибину невдачі як таку, а її стрімкість – тобто раптовість і швидкість обвалу. Чим гостріше спад, тим вища надія, що верхівка повстане проти ватажка. Якщо ж зміни, хоч і досить драматичні, відбуваються поволі – і народ, і верхівка починають до них звикати та адаптуватися. Той самий «ефект жаби», яку варять на повільному вогні.
Значну роль відіграє також структура господарства. Робота М. Тана, Н. Хухе та Ц. Чжоу (2017) чітко продемонструвала, що, якщо державний сектор розрісся настільки, що населення вважає саме уряд відповідальним за ціни та заробітні плати, криза частіше стає каталізатором для обурення середнього класу та виникнення союзу верхівок проти влади. А дослідження А. дель Ріо (2022), що підтвердило її, також встановило, що бізнес-партнери режиму активніше шукають «запасний аеродром», коли народне невдоволення може забезпечити моральне прикриття їхньої нелояльності вождю та агресивних дій проти нього.
Попри всю очевидність ролі економічного чинника у краху авторитарних режимів сучасна політологія не виводить точної цифри, яка частка диктатур руйнується саме через нього. Як і в попередньому випадку, це, скоріше, одна з умов падіння тиранії, ніж її безпосередня причина. Крах кожного узурпатора влади – це по-своєму унікальний, не відтворюваний у «лабораторних умовах» мікс з кількох криз, внутрішньоелітних інтриг, тиску «вулиці», зовнішніх обставин тощо. Безумовно можна сказати лише те, що в ресурсній автократії, на зразок путінської, рецесія з високою ефективністю б’є по гаманцю придворних силовиків, депутатів, олігархів, губернаторів та іншого обслуговуючого персоналу режиму — а саме в цей момент політичний маятник зазвичай отримує перший поштовх до розвороту.
Розколи верхівок і державні перевороти
Якщо невдачі на фронті та фінансові труднощі лише підривають автократичний лад, то завершальний поштовх йому найчастіше завдають найближчі прихильники володаря. Згідно з даними В. Дьюве, К. Кнутсена та Т. Віга, військові, палацові, внутрішньо-елітарні та інші державні перевороти складають найбільшу групу причин режимних трансформацій. А у вибірці В. Бове та М. Рівери, зосереджених у своєму дослідженні (2015) на більш сучасному історичному етапі, з 1950 по 2004 рр., такі склали більше половини – 102 з 201 вивчених ними самодержавств зникли від рук інсайдерів.
Загальновідомо, що авторитарні режими тримаються насамперед на відданості еліт. Їх ірраціональна відданість диктатору – одночасно і його міць, і його вразливість. З одного боку, пройшовши суворий висококонкурентний відбір за принципом особистої лояльності вищому керівнику, офіцери та посадовці твердо контролюють державний апарат і утримують у «залізних рукавицях» довірену їм ділянку владної вертикалі. З іншого ж – все це триває лише до того моменту, поки всі вони щиро вірять у силу свого покровителя і залишаються задоволені розміром отримуваних від нього вигод (найчастіше через ті чи інші корупційні схеми).
Тому, чим сильніше падає неявно відчутна легітимність начальника і чим менше грошей залишається в кишенях у його придворних – тим більше фракцій відчувають невдоволення, тим нижче падають індивідуальні ризики від змови і тим вища стає ймовірність спроби перевороту. Економічні кризи, масові протести або військові поразки служать хорошим каталізатором турбулентності та безумовною гарантією того, що частина населення підтримає змовників.
Щодо форми державного перевороту, то вона значною мірою залежить від конфігурації режиму. Вивчені В. Бове та М. Ріверою військові бунти вважаються класикою для Латинської Америки та Африки.
Вони розгортаються та відбуваються значно швидше за решту переворотів, але майже завжди призводять до влади нову автократію, не надто відмінну від попередньої.
Палацові інтриги в однопартійних або монархічних системах у переважній більшості випадків усувають лише першу постать, ніяк не впливаючи на характер самого ладу, тобто означають, по суті, не більше ніж «заплановану ротацію» верхівки. Т. з. «самоперевороти», описані В. Дьювом та К. Кнутсеном, трапляються, коли диктатор сам здійснює змову проти власної еліти або конституційного устрою своєї країни, переводячи політичний режим в іншу фазу при збереженні власної сили. Наприклад: Наполеон III (Франція, 1851); Альберто Фухіморі (Перу, 1992); Борис Єльцин (Росія, 1993); Уго Чавес (Венесуела, 1999); Володимир Путін (Росія, 2020) тощо.
Імовірність змови посилюють декілька факторів.
- По-перше, тип самої диктатури. Військові хунти найбільш крихкі, тоді як персоналістські режими (на кшталт путінського) — навпаки, можуть утримуватися при владі доволі довго. Але якщо коаліція тріснула, останні руйнуються значно швидше за решту, майже миттєво.
- По-друге, внутрішні чистки. Кожна нова хвиля звільнень або репресій серед генералів та вищих чиновників підвищує вірогідність змови серед тих, хто залишився, попереджають Дж. Пауелл та К. Тайн (2011). Важливу роль у цьому процесі можуть відіграти елементи лібералізації, якщо такі в країні ще залишилися. Наполовину відкриті інститути дають елітам та опозиції канали зв’язку, полегшуючи координацію бунту. Цей механізм детально описали М. Ганді та А. Пшеворський (2007).
- Нарешті, у масові демонстрації поблизу столиці часто сигналізують силовикам, що в цей момент ризики переходу на бік опозиції відчутно нижчі, ніж здавалося раніше. Так, Б. Каспер та С. Тайсон (2014) наочно показали, що великі протестні заходи прискорюють перехід частини військових і правоохоронців на сторону змовників.
Висновок цього розділу недвозначний – авторитарні системи значно частіше гинуть від ударів зсередини, аніж від штурму натовпу матросів умовного Зимового палацу. Проте також великий шанс, що внаслідок перевороту на заміну одному диктатору прийде інший. Щодо сучасної Росії, то для нас з вами це, на жаль, означає, що розв’язання змін варто шукати не на вулицях закордонних столиць, настільки улюблених останнім часом російськими опозиціонерами, а в ретельно закритих від сторонніх очей московських кабінетах поблизу Луб’янки, Старої або Смоленсько-Сєнної площ…
Збройні повстання
Народні бунти гримлять у ЗМІ зазвичай голосніше за інші сценарії, але в об’єктивній статистиці їх частка значно скромніша, ніж у медіадискурсі. У базі HRD категорія Uprising (англ. «повстання, бунт, заколот») становить лише близько 5% всіх випадків падіння режимів, значно поступаючись і державним переворотам, і навіть самокерованим режимним трансформаціям. Цікаво, що частота повстань за аналізований історичний період рухалася хвилями. Піки припали на 1848 рік і на 1920-ті роки. З початку XXI століття відповідна Uprising крива знову повзе вгору. Однак варто розуміти, що вона показує лише збільшення кількості повстань як таких, але не підвищення їх ефективності як методу боротьби з диктатурами.
Звісно, інколи збройний заколот може обвалити систему безпосередньо – приклади тому Росія (1917), Румунія (1989), Лівія (2011), Сирія (2024). Проте найчастіше він лише відкриває двері для глибших потрясінь, через яку потім входять в гру інші гравці (військові, відколовшіся еліти та ін.). Той самий масив даних показує, що нерідко за масовим бунтом слідує і класичний державний переворот, що лише підкреслює тісний взаємозв’язок цих механізмів і знову ж таки не дозволяє чітко виділити певні долі кожного з них із загальної кількості.
Важливий штрих у картині успішного повстання – психологічний.
Дослідження дезертирства впливових сил К. Гледітша, Р. Олара та М. Радяна (2023) демонструє, що інтенсивність масштабних виступів громадян суттєво збільшує ймовірність переходу правоохоронних структур на бік опозиції. Спостерігаючи багатотисячні натовпи на майданах, вагаючі генерали та офіцери часто усвідомлюють слабкість тирана, якому служать, і здійснюють вірний вибір. Проте для цього протест повинен бути справді масовим і загальнонаціональним, щоб у свідомості воїна або поліцейського чітко сформувалася думка, що залишатися на боці диктатора йому не більш безпечно, ніж перейти на сторону протестувальників. Інакше ми побачимо картину, подібну до Білорусі у 2020 р.
Отже, успішне повстання народу проти авторитарної диктатури – це хоч і помітна, але доволі рідкісна іскра. Сила її сяйва безпосередньо залежить від глибини та ширини тріщин, що вкривають полотно суспільства. Для Росії це означає, що сама по собі «барикадна» стратегія, яка спрацювала на українських «майданах», навряд чи буде успішною без достатньої кількості прихильників з числа людей в офіцерських погонах. В кращому випадку вона може зіграти роль запалу. Але чи буде звідки взяти тротил?
Спокійні демонстрації
Настав час поговорити про найбільш міфологізовану форму опору авторитарним диктатурам, а саме про ті, що особливо подобаються переважній більшості російських опозиціонерів, так звані «мирні, або ненасильницькі, демонстрації». Через крайню обмеженість успішних прикладів реалізації подібного сценарію в базі HRD вони навіть не виділяються в окрему категорію, а класифікуються як особливий випадок Повстання.
З 1950 р. внаслідок справді ненасильницького протесту без згоди діючого уряду та без участі колишньої еліти до влади прийшли лише чотири нових очільники держав: Філіппіни (1986), Польща (1989) і Чехословаччина (1989), а також Туніс (2011). Від 773 вивчених випадків це становить лише піввідсотка.
І варто зауважити, що під «успішним безконфліктним виступом» науковці мають на увазі стан, коли демонстранти не тільки досягли відходу старого керманича, але й одразу ж привели до управління нового, оминаючи згоду або будь-яку участь у цьому процесі з боку колишнього ладу.
Насправді, надзвичайно незвичне явище. Можливо, ми надмірно посилюємо визначення мирного протесту?
Що ж, спробуймо розширити його до поняття «мирної кампанії». Під ним вчені розуміють такий спосіб ненасильницького виступу, який може призвести до відставки чинного лідера, часткової демократизації режиму та деяких поступок демонстрантам з боку влади, але зовсім не означає, що нового правителя призначать самі маніфестанти. Зазвичай, після (що не завжди означає «внаслідок») таких кампаній або просто проводяться позачергові вибори, або влада зосереджується в руках певного «тимчасового уряду» чи військової хунти (силового блоку).
Класичний приклад – повалення «алжирською вулицею» Абдельазіза Бутефліки у 2019 р., після чого ті ж самі протестувальники продовжили т. зн. «народний рух» (араб. «аль-Хірак») проти наступного «обраного» президента Алжиру Абдельмаджида Теббуна. Всього ж внаслідок мирних кампаній падіння колишнього режиму фіксувалося лише 31 раз (приблизно 4%), що все одно дає нам найнижчий показник з усіх розглянутих ситуацій.
Для повноти картини варто також додати, що мирні антиурядові демонстрації опозиційним силам вдавалося підняти лише приблизно у 15% всіх вивчених автократій. Тобто, виходить, що дана форма виступу не тільки найнеефективніша, але й найбільш складна та ресурсовитратна для організаторів.
Створення спільноти відданих прихильників та підтримання зв’язку з ними через партійні або опозиційні ЗМІ може тривати роками й вимагати величезних фінансових вкладень, тоді як навіть найбільша мирна маніфестація, на яку вдається вивести людей, найчастіше розганяється одним спецполком поліції за декілька годин.
Тому мирний опір слід було б зарахувати не стільки до способів повалення авторитарних режимів, скільки до обставин, що сприяють державному перевороту, і то лише в поєднанні з деякими іншими. Окрім того, варто пам’ятати, що ненасильницькі ходи часто слугують легітимізації державного перевороту, здійсненого на їх фоні зовсім іншими, далеко не завжди нешкідливими виконавцями та відбілюванню репутації останніх в очах світової спільноти: «Ви ж самі бачили, як громадяни ходили вулицями з антиурядовими транспарантами? То які претензії можуть бути до нас, які підтримали справедливе обурення народу?».
Практична раціональність, заснована на сухій статистиці, однозначно не на боці мирного опору. З одного боку, він безглуздий без додаткових, серйозніших подразників, на зразок військової поразки правителя, економічної кризи, близькості місця протесту до столиці тощо. З іншого — за наявності таких подразників відсутність мирного протесту гостроту моменту не надто пом’якшує. Умовні 90% конформістів найчастіше схвалять державний переворот і так — без беззбройних, нікому нічим не загрожуючих людей на вулицях.
Без сили немає перемоги
Емпіричні дані безжальні у своїй об’єктивності. Як ми щойно переконалися, долю автократій вирішують зовсім не паперові плакати та мирні процесії з квітами, а розколи еліт і жорсткі бойові зіткнення, що відбуваються на тлі постійно погіршуваних для диктатора проблем. Таким чином, попри усій моїй глибокій повазі до пам’яті підданого тортурам Путіним у в’язниці Олексія Навального доводиться визнати, що його чутлива ставка на тихий опір з обіцянками забезпечити охорону російському деспоту була основоположною помилкою, оскільки його методи безпосередньо суперечили науковим закономірностям краху авторитарних режимів.
Боротьба з деспотією вимагає знищувати насамперед самого деспота — вузол збирання та основний каркас його персоналістської політичної структури, а не гарантувати йому безпеку. Одночасно верхівки – треба не лякати погрозами неминучої чистки та кримінального переслідування за корупцію в так званій «чудовій Росії майбутнього», а ретельно роз’єднувати та переманювати по окремості на свій бік, послідовно протиставляючи їх колишньому керівнику. Більш того, очевидно, не варто знову і знову протягом декількох років виводити на площі багатотисячні натовпи своїх прихильників без ясного плану захоплення влади та без попередньо сформованого альтернативного осередку впливу, до якого могли б приєднатися незадоволені Путіним верхівки. Масові побиття правоохоронцями, ув’язнення, загибель та виключення з політичного життя сотень найвідданіших прихильників стали, мабуть, єдиним наслідком спокійних протестних дій росіян у 2010-ті рр.
Ще сумніше спостерігати сьогодні за тим, що навіть після настільки трагічного завершення політичної діяльності та життя Олексія Навального його залишені прибічники, тепер вже в еміграції, займаються, по суті, абсолютно тим самим, що й раніше, ніби не усвідомлюють, що від їх теперішніх ходів по Парижу чи Берліну користі ще менше, ніж від усіх їх попередніх акцій у Москві.
Спокійні ходи за межами Росії – зразок політичної безглуздості, вони позбавлені відразу всіх складових успішного державного перевороту – вони жодним чином не вдаряють по скарбниці Кремля, не наближають його військової поразки в агресивній війні, не створюють альтернативного осередку влади для переходу відколовшихся верхів, не дають опозиції жодних інструментів роботи з конформістською більшістю всередині країни, яка теоретично повинна буде визнати їх владу після революції, і т. д.
Шляхом Леніна
Історичний приклад вдалої революційної дії стоїть зараз просто перед очима. Франція, Німеччина, Швейцарія, Фінляндія та Англія, де всі вони часто бувають – місця імміграційних блукань єдиного справді успішного російського революціонера Володимира Ульянова (Леніна), який завжди робив ставку виключно на силовий захват влади, регулярно проводив за кордоном з’їзди прихильників, які заклали основи майбутньої структури його уряду, а також підтримував розгалужені зв’язки з іноземцями – запуск газети «Вперед» на японські гроші (січень 1905), п’ятий з’їзд РСДРП в Лондоні, профінансований англійським підприємцем (травень 1907), проїзд в «опломбованому вагоні» через Німеччину за домовленістю з її урядом (квітень 1917) і т. д.
Одним із шляхів до успіху нинішньої російської опозиції, можливо, могло б стати, наприклад, своєчасне формування ними альтернативного путінському уряду на «звільнених» територіях Курської області, які ЗСУ утримували достатньо довго для цього. Опозиційний осередок політичної влади на загальновизнаній території Росії, безумовно, дав би і незадоволеним росіянам, і розчарованим елітам відчутний табір, в який можна переходити. Згідно з висновками Б. Каспера і С. Тайсона (2014), саме такі конструкції найчастіше і запускають незворотні ланцюжки наслідків, що призводять до успішних повстань проти диктаторів.
Проте, жоден з впливових російських дисидентів навіть не відвідав жодного разу захоплену Суджу за весь період, поки її утримували путінські спецслужби.
Не квапляться вони, вочевидь, і встановлювати ділові зв’язки з урядом України, хоча ЗСУ сьогодні – єдина сила у світі, здатна забезпечити одразу дві важливі передумови для підриву путінського ладу: завдати йому значної військової поразки та створити непереборні економічні негаразди (через лобіювання санкцій та руйнування промислових підприємств). Проте замість цього вся хоч трохи відома російська опозиція відкрито заявляє про свою готовність дотримуватися виключно найбільш марного та неефективного способу боротьби за владу – мирного спротиву.
Що ж, попри всі невдачі кремлівського диктатора, хоча б з політичними опонентами йому безперечно пощастило.
Джерела
Bove, V., & Rivera, M. (2015). Елітна кооптація, придушення та перевороти в автократіях. Міжнародні взаємодії, 41(3), 453-479.
Casper, B. A., & Tyson, S. A. (2014). Народні протести та координація еліти в державному перевороті. Політичний журнал, 76(2), 548-564.
Change, R. (1995). Економічна криза та зміна політичного режиму: аналіз історії подій. Американський огляд політичних наук, 89(4).
Djuve, V. L., & Knutsen, C. H. (2024). Економічна криза та переходи режимів зсередини. Журнал досліджень миру, 61(3), 446-461.
Djuve, V. L., Knutsen, C. H., & Wig, T. (2020). Моделі розпаду режимів з часів Французької революції. Порівняльні політичні дослідження, 53(6), 923-958.
Gandhi, J., & Przeworski, A. (2007). Авторитарні інститути та виживання автократів. Порівняльні політичні дослідження, 40(11), 1279-1301.
Geddes, B., Wright, J., & Frantz, E. (2014). Розпад автократії та перехід режимів: новий набір даних.
Погляди на політику, 12(2), 313-331.
Гледдітш, К. С., Олар, Р. Г., & Радеан, М. (2023). Відходить, відходить, зник? Різновиди незгоди та вихід лідера. Журнал досліджень миру, 60(5), 729-744.
Голдсміт, А. А. (2024). Захоплення влади згори: База даних самоперевороту. Міжнародний щоквартальник досліджень, 68(4), 147.
Джонсон, Дж., & Тайн, К. Л. (2018). Скрипучі колеса та вірність військ: Як внутрішні протести впливають на державні перевороти, 1951–2005. Журнал вирішення конфліктів, 62(3), 597-625.
Повелл, Дж. М., & Тайн, К. Л. (2011). Глобальні випадки переворотів з 1950 по 2010 рік: Новий набір даних. Журнал досліджень миру, 48(2), 249-259.
Ріо, А. Д. (2022). Стратегічна невизначеність та відхід еліти в виборчих автократіях: Міждержавний аналіз. Порівняльні політичні дослідження, 55(13), 2250-2282.
Саддут, Дж., & Белл, К. (2018). Підйом передбачає падіння: як спосіб вступу лідера впливає на спосіб усунення лідера в диктатурах. Міжнародний щоквартальник досліджень, 62(2), 352–367.
Тан, М., Хухе, Н., & Чжоу, Ц. (2017). Умовна демократизація: коли економічні кризи мають значення?. Британський журнал політичної науки, 47(1), 71-90.
Таннеберг, Д., Стефс, К., & Меркель, В. (2016). Важкі часи та крах режиму: Автократичні реакції на економічні спади. У Порівняння автократій на початку двадцять першого століття (с. 105-119). Routledge.
Ульфельдер, Дж. (2005). Суперечлива колективна дія та розпад авторитарних режимів. Міжнародний огляд політичної науки , 26(3), 311-334.
Автор: Сергій Коняшин
