І це якась особлива втіха, втіха від страждання іншого, у глибині своїй садистична — і, як ми знаємо з психоаналізу, це ненависть до самих себе, спрямована на інших. У даному разі на нас.
((Чому саме на нас? Не знаю, чи колись це нам відкриється. Сподіваюся, що так))
Я ніколи не міг зрозуміти цього механізму насолоди від болю іншого, від приниження іншого. Але треба визнати, що воно є в людській природі. Десь дуже глибоко. Тому люди люблять дивитися на страждання інших з екранів своїх смартфонів. Як хтось падає, як комусь боляче. А потім це переноситься в реальність. — І соцмережі тут ні до чого. Бо коли йшли на різні античні колізеї дивитися, як людей розривають тварини чи інші люди — йшлося про те саме.
У сучасній Росії та у трампівській частині Америки цей садистичний гедонізм є головним емоційним налаштуванням. Головним фільтром погляду на світ.
Але є також відчуття, що це знущання — це також випробування. Тест на витривалість. Не знаю, ким задуманий — ангелами, демонами, кармою, силами природи, чорними дірами.
Ніцше мав слушність, що “те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими”. Він також знав, що може і вбити. І вірогідність, що вбʼє, дуже висока. Але якщо не вбʼє – все-таки може зробити сильнішим. І, можливо, матеріал, з якого ми зроблені, справді з кожним днем стає міцнішим.
Втрати — великі рани. Не загоюються. Ніколи не загояться.
Але іншого вибору, ніж робити свій власний внутрішній матеріал міцнішим, тривкішим, тривалішим, у нас немає.
Власний внутрішній матеріал, у геометрії власного тіла та власної душі. Та спільноти, в якій мій зростаємо і з якої черпаємо сили. І скеровувати ці сили на підтримку війська, якщо ти в тилу.
Ми самі собі — свої власні корисні копалини. Свої власні метали. Свої власні рідкісні землі.
Бо такі землі, як у нас, — справді рідкісні. І люди на них теж.
Про автора. Володимир Єрмоленко, письменник, голова Українського ПЕН
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
