Глобальні плани адміністрації Д.Трампа за останні два тижні окреслилися доволі рельєфно. Після двох місяців перемовин Д.Трамп зрозумів, що ніяких поступок від Кремля стосовно завершення агресії очікувати не доводиться. Але, йому потрібні швидкі результати, щоб не підірвати свої політичні рейтинги та не викликати жорсткий розкол й протистояння всередині країни.
Отже, план трампістів такий.
Перший етап. У стислі терміни нав’язати Україні капітуляцію на путінських умовах і водночас відхопити жирний шматок з економіки України, продавши своїм виборцям забезпечення “миру” в Україні та її розграбування на нібито користь простим американцям, яким він поверне кошти, що були несправедливо у них “вкрадені” Байденом.
Фактично, це маскування поразки американської демократії під “перемогу”. Саме у цьому контексті й слід розглядати проєкт Угоди з розроблення рідкісноземельних металів на кабальних для України умовах. Тобто, як підготовку підґрунтя для подальшої фактичної її капітуляції.
Зрозуміло, що політики та бізнесмени прекрасно розуміють що якусь користь від видобутку рідкісноземельних металів неможливо отримати раніше 2040 р. через довгостроковий процес розвідки запасів й підготовки родовищ до експлуатації. Ще й не факт, що вони виявляться економічно привабливими.
Другий етап. Домовленості з путінським режимом щодо розділення Європи на базі власних інтересів в обмін на виведення РФ з орбіти КНР. Таким чином, Д.Трамп планує отримати величезні економічні та політичні зиски, викинувши усі моральні норми на смітник історії. Виходячи з цього, стають абсолютно зрозумілими тези промови Джей Ді Венса на Мюнхенській конференції про те, що Європа повинна розв’язувати свої безпекові проблеми без участі США й вона сама за все винна, оскільки. дотримується моральних химер, що є чужими для Білого Дому.
Фактично Д.Трампом виконуються заповіти Г. Кіссінджера, як мають діяти США у трикутнику США — КНР — Росія. Завжди треба відривати слабкішого від сильнішого і не дозволяти зближуватися Пекіну й Москві між собою, адже Вашингтон здатен справитися із кожною іншою стороною трикутника окремо, й не впорається коли ті об’єднаються між собою. Ця концепція була успішно реалізована адміністрацією Ніксона у 1970-х роках, коли за політичні й економічні преференції американській дипломатії вдалося втягнути Китай у сферу власних інтересів, значно ослабивши вплив СРСР.
Натомість за десятиліття посилення китайської могутності й послаблення ролі Росії на світовій арені, американські стратеги вбачають єдиним варіантом не програти КНР у боротьбі за світове панування – за будь-яку ціну відірвати РФ від свого найнебезпечнішого конкурента.
Між іншим, таку ж саму стратегію провадив і Д.Салліван разом із Д.Байденом, але робили вони це хитріше й прихованіше, щоб не засвітитись у такій ганьбі. Тому, вони й прикладали усі можливі зусилля, щоб не допустити розгрому російської армії в Україні від якого вона була у 2022 та 2023 роках у п’яти хвилинах.
Слід усвідомити, що у даній стратегії Вашингтоном не тільки Україні відводиться роль розмінного пішака, а й ЄС також. Для протистояння цим планам в України та у країн ЄС немає іншого виходу як у прискореному режимі зміцнювати інтеграцію у безпековій та економічній площинах.
Крім того, хто сказав, що тільки Вашингтону дозволено розводити Пекін та Москву у трикутнику Кіссінджера. Якщо нинішня адміністрація Д.Трампа не схаменеться, то ЄС з Україною можуть поставити їй політичний мат шляхом розгляду варіанту з укладання економічних й безпекових угод із КНР, на що китайська влада вимушена буде погодитися під тиском загрози об’єднання США та РФ проти них.
Між іншим, у разі наполегливого тиску з боку США укласти колоніальну угоду на використання українських надр, Україні доцільно попередити що така угода для неї буде набагато вигіднішою із КНР. Прийшов час ставати гравцями, а не вічними дурнями у польському преферансі.
P.S. Викладене не означає, що вже завтра треба бігти укладати стратегічну угоду з КНР, але як запасний аеродром за надзвичайних обставин дана опція має знаходитися як альтернативний варіант у дипломатичній обоймі України.
Про автора. Володимир Омельченко, директор енергетичних програм Центру Разумкова
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
