Саме тому ми всі уважно спостерігали за візитом Президента України до США і, впевнені, щиро вболівали за успіх. Вболівали в Україні, Європі та, безперечно, в самих США. Це була найважливіша міжнародна зустріч Президента Зеленського за всю його каденцію. З наслідками, які відчують не лише на печерських пагорбах, у парламенті чи урядових кабінетах, а й на фронті, і в кожній українській родині.
Пропонуємо абстрагуватись від перших емоційних годин після зустрічі, де всі, наче після перегляду футбольного матчу чи боксерського поєдинку, пристрасно обговорювали хто, як і кого вдарив, хто кому дав пас чи як парирував удар. Вирішальними для нашого майбутнього і подальшої стратегії є не емоції, а прагматична оцінка результатів і наслідків дискусії. Для цього спробуємо дати відповіді на кілька принципово важливих питань.
Перше — чи наблизила розмова у Білому домі до завершення війни та справедливого миру? Точно ні. Можливо, навіть надихнула наших ворогів. Тепер вони бачать нові лінії поділу по обидва береги Атлантики, а отже, двічі не думатимуть над тим, чи не слід зробити цей розрив ще глибшим.
Друге — чи переконав офіційний Київ нинішню американську владу, чи зміцнив довіру та особисту хімію між лідерами? Ні. Підходи чинної адміністрації Трампа не лише не змінилися, а, схоже, зміцнилися (якщо не радикалізувалися). Про це свідчить шквал підтримки президента США з боку “республіканського активу” та ключових членів уряду Трампа.
Третє — чи отримає Україна більше зброї від Сполучених Штатів? Однозначно поки ні. Білий дім не забарився зі своєю відповіддю й офіційно оголосив, що віднині Україні не варто розраховувати на нові транші допомоги з боку Вашингтону. Нічого дивного після слів президента Трампа, який і далі вважає що військова підтримка Києва лише наближає Третю світову війну.
Підсумовуючи трампівську риторику, допомога може повернутись після практичних кроків української влади до примирення з путінською Росією. Звісно, що Демократична партія США з таким підходом не погодиться. Однак, за відсутності в неї більшості в Конгресі наразі потенціал її протидії недостатній для позитивних рішень.
Четверте — чи зміцнила зустріч відносини стратегічного партнерства між Україною та США? Вочевидь, є ризик радикальної регресії під впливом емоційної ворожнечі та образ. Здається, це той випадок, коли рівень міжособистісних відносин між Володимиром Зеленським та Дональдом Трампом та їх складний характер безпосередньо визначатиме розвиток двостороннього співробітництва між Україною та США на період їхньої каденції.
П’яте — чи зміцнилась двопартійна підтримка України в США, яка завжди була основою нашого союзництва? Спостерігаємо фактичний розкол як між республіканцями та демократами, так і серед представників республіканської партії. Україна стає полем розбрату та жорсткого внутрішньополітичного конфлікту між американськими партіями.
Шосте — чи посилився наш трансатлантичний альянс та солідарність з Україною? Ще ніколи за моєї пам’яті трансатлантична єдність не була такою розбитою. Столиці активно займають сторони, що не може не позначитись на подальшому характері їх відносин з Білим домом. Важливо зберегти канали комунікації Європи та Вашингтону, зокрема потенціал Кіра Стармера, Еммануеля Макрона та Джорджії Мелоні.
Ми можемо скільки завгодно морально підтримувати та пишатись виступом нашого представника, але результат цього першого раунду не на користь України. Так, ми побачили єднання Європи на підтримку України. І це дуже добре та правильно. Однак, ми також побачили розкол у міжнародній коаліції єдності та солідарності з нашою державою, сила якої ґрунтувалася на трикутнику Київ — Вашингтон — Брюссель. Сам Володимир Зеленський це неодноразово і, схоже, цілком свідомо визнавав, кажучи, що жодні суто європейські гарантії безпеки не спрацюють без залучення США. То що ж такого сталося, що в якийсь момент у Білому домі про цінність цього трикутника було забуто?
Вимушені знову звернути на це увагу, адже попереджали раніше: Дональд Трамп — не подарунок. Він дуже складний перемовник і контроверсійний лідер. Однак, саме його обрала американська більшість і саме він залишатиметься господарем Білого дому принаймні до наступних виборів США.
Це розуміють всі в ЄС, і кожен з лідерів намагається вибудувати відносини або рівновіддаленості, або наближеності з цим Білим домом на свій штиб. Премʼєр Стармер привіз Трампу лист-запрошення від Короля і цим розчулив Дональда. Премʼєр Нетаньяху майстерно використав словниковий запас вдячності та визнання успіхів Трампа ще з часів його першого президентства, і цим проклав шлях до нових успіхів. Премʼєрка Мелоні публічно захищала підходи Трампа, водночас не забуваючи і про важливість європейського виміру у відносинах з США, тож теж знайшла свою нішу. В України теж була така можливість, адже інструментарій дипломатії — великий, креатив — присутній, однак цього разу чомусь не був залучений від слова “зовсім”.
Що робити далі?
Перше — як би це болісно не було, але битися у “глуху стіну” Білого дому самому Володимиру Зеленському — ідея сумнівна та навряд чи ефективна. Його там вже не почують, хіба що він прийме рішення, як відзначив Ліндсі Грем, “змінитися”. Це б означало відмову від тих позицій, які він так щиро захищав в Овальному кабінеті, а отже — не варіант. Потрібно визначити досвідченого та авторитетного перемовника від України (а такі на щастя у нас ще є) для проведення спокійної (не піарної) човникової дипломатії з метою розбудови заходів довіри, зняття подразників (тут справа не про костюми та краватки) і відбудови мостів.
Друге — треба визнати, що колишнього трикутника Київ — Вашингтон — Брюссель вже не буде. Принаймні у ближчій перспективі.
Самі обставини змінили цей колишній трикутник в лінійне рівняння з Обʼєднаною Європою в центрі, між Києвом та Вашингтоном. Цілком робоча схема, якщо вимкнути емоцію. В цьому контексті життєво важливим є включення турборежиму в переговорному процесі щодо вступу України в ЄС, зокрема, терміново прибравши всі ті подразники, які поки гальмують відкриття переговорних досьє.
Третє — за контакти України з Білим домом віднині відповідатиме хтось з європейців, або коло відповідних лідерів ЄС. Так, це опосередковане спілкування, проте спілкування, яка здатне утримати Вашингтон від дрейфу в бік ізоляції та незалученості в “український театр” бойових дій.
Четверте — Україні слід зосередитися на відновленні та розбудові двопартійної підтримки в США. Вона зазнала серйозного удару, і тим же демократам доведеться докласти чималих зусиль з тим, щоб повернути республіканську партію в її більшості на український трек.
Пʼяте — Республіканська партія США має стати точкою докладання зусиль України із залученням всіх можливих контактів і відносин. Там, де не спрацювала влада, може спрацювати парламентська дипломатія та міжпартійні контакти. В України потенціал таких відносин існує, передусім через можливості Міжнародного демократичного союзу (членом якого є Республіканська партія), або й безпосередньо. Будемо сподіватися, що державної мудрості не забракне для того, щоб потенціал цієї взаємодії більше не тримати під санкціями та знаком монополії на міжнародну комунікацію лише для Банкової.
Маємо обʼєднатись, тверезо оцінити наші сильні та слабкі сторони й не повторювати цих трагічних для всієї країни помилок.
Повторюємо: Трамп — це стихія. З ним не варто боротися, його треба спрямувати у потрібному нам напрямку. Єднаймось і разом до перемоги.
Про автора: Костянтин Єлісєєв, український дипломат. Надзвичайний і Повноважний Посол України.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
